Mulholland Animals

Нічні звірі

Чим в сутності являється "кіно"? Це не більше аніж кадри, що змінюють один одного відтворюючи зображення та звук у чіткому тандемі. Але якщо розглядати "кіно" як вид мистецтва, то це не просто послідовність кадрів, це настрій, відчуття, ціле життя штучно створене і пережите кимось, пережите тобою, коли ти бачиш його вперше. Можна розводити подібні демагогії до безкінечності та важко заперечувати те, що основна мета фільму - викликати реакцію, заразити глядача почуттям, якого він не відчував раніше, принаймні до перегляду. Сценарій, світло, постановка і самі актори працюють лише заради цієї реакції, зімітувати яку неможливо, адже з іншого боку сидять не актори, а звичайні глядачі. 

Саме на відчутті безперервної тривоги і напруження побудовано стрічку Тома Форда "Nocturnal Animals" (я не можу сприйняти локалізованого перекладу назви, ну хоч застрельте). Нетривіальний сюжет переплетення реальності, минулого і  книги, що її читає головна героїня заворожує своїми поворотами, які настільки очікувані і місцями майже банальні до муветону, що змушують тебе захоплюватись простотою історії, при всій своїй складності. Адже що дійсно вражає, так це непередбачувана реакція деяких героїв на, здавалося б, заїжджані в кінематографі ситуації. Головна героїня, у виконанні талановитої Емі Адамс, типова представниця заможного середнього класу, що здавалося б має абсолютно все, окрім задоволення і радості в житті. Стереотип з серії "багаті теж плачуть" обрамляється скелетами у шафі і демонами в душі, без яких власне і не закручуються сюжети про "я мала все, окрім того, чого я не мала". Але Том Форд, відомий дизайнер і як виявилось не менш талановитий режисер гротескно, в манері сучасного мистецтва яке продає головна героїня, висміює таких собі "яппі ХХІ століття" що живуть в світі буржуазних цінностей і в решті-решт стали тими, ким клялися ніколи не ставати. Хоча скоріше не висміює, а співпереживає з нотками легкого сарказму, зображуючи їх максималістичні наміри молодості і меркантильні межі зрілості. На противагу головній героїні зображено її колишнього чоловіка Едварда (Джейк Джиленхол), що як останній романтик розчиняється у власному творінні, знову й знову переживаючи трагедію минулого. Та сама "трагедія" письменника скоріше надумана і фальшива, на відміну від того, що діється в його книзі. Едвард страждає лише від того, що бажане ніколи не стане дійсним, втім такий самообман страшніший за будь-які тортури для персонажа. Зрештою вражає та сила, з якою Джиленхол зіграв слабку людину, яку зламала чергова la femme fatale і заставив глядача не лише осуджувати його героя, а й якось по-особливому співпереживати йому.

Атмосфера кінострічки, з її музичним супроводом, мімікою героїв і обрамленням кадрів вийшла такою, ніби Девід Фінчер і Девід Лінч зняли спільний фільм, вдаючись до стилістики фешн-гламуру. Деякі моменти взагалі нагадали глянцевого "Неонового демона" Н.В. Рефна, але їх спорідненість така ж примарна, як і сподівання на хепі-енд в історії від Тома Форда. Симбіоз "Зниклої" і "Малхолланд Драйву" в кращих традиціях жанру психологічного трилеру дарує нам почуття тієї самої тривоги, людської слабкості і безвиході, яку відчуваєш за крок до розгадки страшної таємниці. Хіба що Форд, на відміну від більш досвідчених метрів  кіноіндустрії не зміг втілити інтригуючий задум так само легко і невимушено. Тут усі спроби потрапити "в яблучко" здаються більш вимученими і умисними, старанно відпрацьованими, але все ж таки влучними. Як би там не було, це всього лиш другий фільм дизайнера і як на другу спробу це більш аніж круто. З усією впевненістю "Нічних тварин" можна назвати одним з кращих трилерів останнього часу, що не лише вигідно ілюструє особливості жанру, а й зображує нашу з вами епоху такою, якою вона є - епоха незрозумілого мистецтва, необдуманих вчинків, мікродрам і надуманих трагедій. 

В одній із сцен фільму, головна героїня радить своєму чоловікові не писати про себе, коли він пише книгу. Можливо в цьому і криється помилка персонажа, як нереалізованого митця і помилка більшості "творців" нашого часу. Ми пишемо не про себе, ми намагаємося забігти в надзвичайні світи, галактики, всесвіти для того аби там знайти щось далеке від нас самих і створити "шедевр". А тут, у  "Nocturnal Animals" - звичайне життя і водночас скільки драми та цікавості. Хтось скаже що такого не буває в житті, але погодьтесь, кожен з нас перебуває водночас у кількох "дійсностях" - теперішня, минула, світ фантазій, ілюзій і страхів. Тому в фіналі отримуємо цілком банальну історію нещасної жінки, що нещасна в першу чергу з власної вини. Не так важко зрозуміти сюжет фільму (хоча все зрозуміло з першого ж разу) як важко відчути його, відчути кожного персонажа, що важливо для сприйняття цілої картини. Адже ці "нічні звірі" такі реальні і від цього, такі страшні.