What's eating Gilbert Grape?

Реальність очима дитини

Якими чудовими можуть бути прості фільми, в яких немає місця спецефектам, героїчним саундтрекам чи рубцям на вилицях головного героя. В таких картинах  увага приділена акторській грі, сюжету, емоціям, почуттям. Ти ніби заглядаєш в душу режисера, хоча б на кілька хвилин і бачиш там те, про що годі було вже мовчати.

Одним з таких фільмів є стрічка Ласса Галлстрема "Що гнітить Гілберта Грейпа?" знята в 1993 році. Якщо говорити лаконічно, то це історія звичайного хлопця з маленького селища в США, такого ж маленького як і сама особистість Гілберта, як він  вважає. Втім, значимість хлопця (у виконанні того самого Джонні Деппа) вимірюється не матеріальним  чи соціальним статусом. Він піклується про всіх, залишаючи себе на потім, не живе а просто існує для матері, сестер, хворого брата та нудьгуючої домогосподарки. Персонаж Гілберта присутній у всіх деталях богом забутого місця, здається ніби ніщо в селищі не відбувається без нього, водночас залишаючи самого хлопця другорядним героєм. Так вийшло і поза екраном - якісну, ще не клішовану піратським образом акторську гру Джонні Деппа, що наче виконує у фільмі головну роль затьмарює робота маловідомого, на той час, 19-річного Леонарда Ді Капріо. Не кожен актор зважиться грати душевно хворого персонажа, більше того - не в кожного актора це вийде добре, та ще й в такому юному віці. Так чи інакше, безглуздо підбирати будь-які епітети та писати деферамби Ді Капріо - номінація Академії краща ода таланту. Втім можна й обурено кинути "Чого ж не нагорода?", але то вже справа минулого і рано чи пізно всі отримують по заслузі.

Приємним в усіх аспектах залишився образ Беккі - цілком загадкової дівчини у виконанні безперечно талановитої Джульєтт Льюіс. Беккі була для Гілбрета осередком душевного спокою, місцем сховищу від важких реалій щоденної рутини. З її появою стало очевидним те, що все зміниться. Хоча по-суті нічого не змінилось, просто сам Гілберт став інакше ставитись до того, що його оточує і що відбувається.

В ході сюжету ми дізнаємось чимало з життя сім`ї Грейп, але майже нічого про самого головного героя. Він так і залишається якимось незначним від самого початку, до кінця. Але якщо поміркувати, то таким і є для нас життя - ми щодня бачимо світ довкола, дізнаємось все більше і більше про своє оточення і малощо про самих себе. Знаходячись постійно на "другому плані життя" Гілберт вочевидь ніколи не був щасливою дитиною, яку не обтяжували піклуванням про інших. Звідси легка наівність і простакуватість персонажа, що передалася і самому характеру фільму. Не дивлячись на всі тяготи життя персонажів, здавалося б повну безвихідь і якусь депресивність життєвих перспектив  картина не обтяжує глядача усім цим реалізмом. Натомість ми усе це бачимо якимось по-дитячому наівним поглядом, ніби весь час чекаєш "Ось зараз все скінчиться, ось зараз і все буде добре!". Саме це відчуття безглуздого оптимізму робить фільм безцінним і таким зворушливим, як вітальна листівка, намальована дитиною.

То що ж в кінці кінців гнітило Гілбрета Грейпа? Складна доля, що випала на його шляху? Ігнорування його іншими, в тому числі, рідними людьми? Прийняття його жертви (своїх кращих років життя) як належного? Чи можливо його гнітив застій, відсутність будь-чого, що могло б довести те, що він живий? Відповідь на це питання ми так і не дізнаємось - наприкінці фільму це вже не так важливо.