...And death shall have no dominion

Другий шанс для нас

Чи замислювались Ви бувало над тим, як кардинально за останні десятиліття змінився світ в якому ми живемо?  Лише на моєму віку комп`ютери з громіздких стали портативними, телефони з чорнобілих стали "розумними", а фільми з двовимірних стали тривимірними. Проте залишилось те, що ніколи не змінюється. Хоча, можливо, цього  взагалі не існує, як і нас з вами. Такі псевдоінтелектуальні роздуми прийшли після перегляду стрічки Стівена Содерберга "Соляріс", що являється ремейком на більш ранню роботу радянського режисера Андрія Тарковського. Оригінал мені ще доведеться побачити, а ось сьогодні хотілося б сказати дещо про сучасну версію, зняту в такому вже далекому 2002 році. 

Жанр sci-fi нетиповий для Содерберга, людини, що подарувала нам трилогію "Друзів Оушена" і "Ерін Брокович" - ми звикли до його цілком "приземлених" сюжетів з такими ж "земними" персонажами. Та особливість "Соляріса" в тому, що "земних" людей і "земні" почуття помістили в атмосферу, далеку від рідної планети. Саме в такій атмосфері відчуженості, холоду, порожнечі режисерові і вдалось зняти цей фільм, тому БРАВО!

Сюжет фільму-екранізації одноіменного роману польського письменника Станіслава Лема розповідає нам про далеке майбутнє в якому наука вже давно вийшла за межі нашої галактики. Звичайний психолог Кріс Келвін (у виконанні Джорджа Клуні) прибуває на космічну станцію з метою встановлення психічного стану членів експедиції, що намагаються дослідити загадкову планету Соляріс. Потрапивши туди Келвін розуміє, наскільки слабкою є людина у порівнянні з холодним і чужим космічним простором. Єдине, чого Келвін не знає - наскільки слабким виявиться він сам. 

В кінокартині немає вражаючої акторської гри чи неймовірних прикладів комп`ютерної графіки і надто розумного наукового підгрунтя (візитної картки Крістофера Нолана). Немає тут і роботів чи космічних монстрів в дусі Рідлі Скота. В "Солярісі" як в космосі - багато нічого, ти і твоя свідомість. Повірте, продукти вашої свідомості подекуди страшніші за будь-яких "Чужих". Якщо поміркувати, чи є те, що сталося з мешканцями космічної станції розплатою людства за наукове пізнання? Що ми шукаємо в космосі? Чому ми прагнемо туди, де нас не чекають, де нам немає місця, де ми самі чужі? Жертвами хоробрих ми досягаємо просторів яких ніколи не побачимо. Ми незначні, ми лише мізерні частинки Всесвіту, осягнути який просто не в змозі. То для чого це все? Чому герої роману намагаються дослідити Соляріс  не знаючи тих, з ким живуть поряд щодня? Такий ось парадокс людської байдужості і наукової цікавості, що лише підкреслює слабкість земних істот. Фантом померлого члена команди в фільмі називає Келвіна маріонеткою. Його фраза "Маріонетка завжди вважає себе людиною" ще більше розкриває одну з головних тем стрічки - людина марить власною могутністю, навіть не усвідомлюючи справжню нікчемність.

Взагалі історія "Соляріс" унікальна по своїй сутіності: через призму взаємовідносин людини і технічного прогресу більше розумієш закономірність суто людських стосунків. Постає важливе питання: ми любимо саму людину, чи її образ, фантом, створений нашою сідомістю? Ми знаємо її чи його такими, якими вони є, чи такими, якими ми їх знаємо? Ми дійсно сприймаємо об`єктивну реальність, чи ми віримо в те, що придумали? Зустрівши в надрах чужої галактики кохану, але померлу дружину Кріс Келвін спочатку боїться її,  потім приймає її, а потім не може наважитись її знову втратити. Хіба це не нагадує траекторію руху сильного почуття, що в народі іменують "коханням"? Як же іронічно, що темою одного з кращих sci-fi фільмів нового століття є примітивне, банальне кохання? Серед новітніх технологій та наукових відкриттів стара як світ історія про нього і про неї, історія боротьби почуттів і реальності, в якій їм немає місця.

Головний герой говорить що він не вірить в те, що ми приречені переживати минуле знову і знову, але саме так ми і живемо. Наша свідомість крутить і крутить одну ту саму платівку спогадів, що може легко звести з розуму. В кінці кінців  варто лише зробити вибір: покинути ці спогади чи залишитись в їх полоні навічно. Адже найбільше зло, найбільший страх, найбільша байдужість живе не в космічній темряві - вона в нас. Ми прагнемо пізнати далекі простори, не пізнавши тих, хто зовсім близько.