Іноді просто запізно

the Painted Veil

"Іноді крок на зустріч іншому - найдовша подорож в житті". 

Слоган фільму Джона Каррана "Розмальована вуаль" в повній мірі передає увесь трагізм і правдивість сюжету картини. Складнощі людських стосунків, даремні очікування та ілюзорні захоплення подібно до вуалі закривають очі тому, хто крізь них бачить світ. Це фільм про самотність,  замкненість і розчарування, про людей що не можуть або просто не хочуть приймати світ і інших  такими, якими вони є, про відчуття вини і ті муки, що завдає людина не тільки собі, а й оточуючим, відчуваючи безглузду провину за те, в чому насправді й не має каятись. В кінці кінців всім легше будувати стіни, аніж мости.

Прекрасна екранізація одноіменного романі Сомерсета Моема розповідає нам історію, в основі якої закладено старі як світ істини і переживання. Лікар-науковець Волтер Фейн маючи найщиріші почуття бере собі в дружини розбещену Кітті - типову представницю заможної знаті, що почуттів і намірів лікаря звісно ж не розділяла. Мезальянс, побудований на односторонніх стосунках  був приречений самою ідеєю існування, не кажучи  вже про переїзд подружжя зі звичної для Кітті Британії до екзотичного і тим не менш чужого Шанхаю. Криза почуттів, яких по суті й не було, не змусила довго чекати. Що ж сталося з персонажами? Життя, звичайна рутина що стерла залишки цікавості. Адюльтер, що був цілком очікуваним зі сторони Кітті став останньою краплею в переповненій чаші терпіння Волтера, тому він вирішує покарати свою дружину не лише власною байдужістю, а й своєрідним випробуванням, що в першу чергу випробує його самого. Опинившись в осередку епідемії, коли смерть це не просто слово з медичного довідника, а холера - не бактерія на предметному скельці, почуття кожного з пари загостряться. Когось зцілять, а хтось просто зможе пробачити - собі і іншому.

Картина вцілому, включаючи неймовірні пейзажі, музику  відомого майстра Александра Деспла, не менш вражаючу хімію спрацьованого дуету Нортон/Уотс справляє враження чогось абсолютно нетривкого і від того дуже цінного. Наче фарфорова чашка зі старовинного китайського сервізу, розбивши яку немає сенсу склеювати. І Волтер, і Кітті "дивляться крізь вуаль" - він на неї, свою, як йому здається на початку, ідеалізовану жінку, а вона на світ в цілому, бачачи лише власні проблеми, власні переживання і надії. Для кожного з них близкість смерті стала поштовхом зірвати цю вуаль і подивитись правді в очі. 

Нажаль в самому фільмі момент "прозріння" персонажів дещо розчинився в красивих пейзажах Китаю і жахливих кадрах ледь живих хворих. Ця похибка сценаристів дещо форсує події, вже не розумієш в який момент Кітті почала цінувати, а згодом кохати свого чоловіка. Але кому яке діло до нелогічної послідовності трансформації героїні, коли в кадрі Наомі Уотс. Її Кітті вийшла якраз такою, якою вона і повинна була бути на початку ХХ століття - емансипованою, егоїстичною і простою водночас. Вона не повинна виправдовувати нічиїх очікувань і намагатися стати кимось, окрім себе.Те ж стосується і Едварда Нортона, безперечно талановитого актора, перевтілення якого можна назвати "попаданням в яблучко". Волтера переповнює пасивна агресія, образа (чи то на дружину, чи то на себе самого), але в традиціях британського виховання і стереотипів boys don't cry ми не бачимо, або майже не бачимо усього того, що відбувається в душі головного героя. Важко й уявити усю силу його болю і розчарування від зради дружини. Бажаючи покарати її, він насправді карає сам себе. Справжня мука Волтера не споглядання холерних трупів, а бачити власну дружину, що буквально задихається поряд з ним, знову й знову переживаючи потрясіння від її зради. І Нортон зміг передати все це на екрані, створивши образ людини, що умисне збудувала пастку, в яку сама й потрапила. 

Що підкупає в фільмі так це відсутність пафосу, претензійності. Сумна і водночас прекрасна атмосфера фільму не б'є по емоціях випрошуючи сльозу, кожен з героїів фільму вийшов живим і не ускладненим якимись упередженнями, переживаннями і гаслами. Все просто: він, вона і їх взаємостосунки, адже хіба є щось складніше за саме життя? Режисер явно не ставив собі за мету зняти "фільм року", одну з тих картин, що намагається переплюнути маштаби "Віднесених вітром" і за це окрема подяка! Акуратно введена тема політики і військових дій в Китаї початку минулого століття не вибивається на передній план - кіно все про те ж, про почуття. Те ж саме і з холерою - хвороба вигідно контрастує зі світлими сподіваннями персонажів.  Втім ніхто не намагається осягнути все і одразу, наче часова капсула фільм розповідає нам історію в режимі "тут і зараз" ідеально передаючи атмосферу того часу.

"Розмальована вуаль" - ідеальна драма з нотками ностальгії по тій епосі, коли люди ще вміли так кохати.  Під час перегляду розумієш, наскільки страшні непрощені образи, несказані слова і марні очікування, яким просто не судилося бути реальністю. Те що маємо - не бережемо, втративши - плачемо. І навпаки - не завжди все що цінне має справжню цінність. Ми це розуміємо, але іноді просто запізно.