Knockin’ on heaven’s door

Мене там немає

Здається вже про все, абсолютно все знято фільми, кожна війна, кожен конфлікт чи соціальна драма розглянуті з таких ракурсів яких й годі було очікувати.  Тому  майстрам кіно доводиться забаваляти нас фільмами про коміксних героїів і "героїв реальності". Так-так, в протистоянні з "комікс-машиною" можуть вистояти тільки байопіки, що розповідають нам про те як він чи вона "змогли".  Але уніфікація сфери дісталась і сюди: усі байопіки схожі між собою, навіть якщо розповідають про різних людей, різні часи і країни. Все шаблонно: народився, важке дитинство, жорстке суспільство, важка праця і тріумф. Зробіть улюбленця публіки засранцем і додайте більше, більше драми а потім зненацька якогось "просвітлення" й усе - зустрічайте байопік заточений під Номінації! В кінці ще подивіться на білі рядочки на чорному тлі, що розповідають про те, на що вже просто не хотілося витрачати екранний час і йдіть собі додому, усвідомлюючи який же геній/трудяга/бунтар головний герой. Проте що як зробити все інакше? Божевілля - скажете Ви. Хороша ідея - скажу я!

Саме таким інакшим шляхом пішов відомий сценарист і режисер Тодд Хейнс - явний поціновувач таланту Кейт Бланшет і просто професіонал. У 2007 році Хейнс зробив те, що напевно до нього ще ніхто не робив - зняв найкращий байопік про одну з найвизначніших постатей ХХ століття Боба Ділана. Важливо не те, що він розповів нам історію, цієї легендарної особистості, а те як він це зробив. Унікальна в своєму роді кінокартина "Мене там немає" розповідає нам історію життя... хоча ні, нікого, просто історію життя. Сюжет роботи Хейнса не вписується в обмежені рамки жанру "байопік". Життя людини не може вміститись в хронометраж 2 годин і як довів режисер - життя людини не може вміститись в одній людині. Це звучить безглуздо, але саме це ми бачимо на екрані. Ми не чуємо  імені Ділана протягом фільму, але ми знаємо, про кого йде річ. Такий же незвичний, парадоксальний і унікальний, як і сам фільм музикант постає перед нами в образах шести різних людей, а між тим - в образі того часу, який уособлював, в образі того суспільства, якому не належав. Ми бачимо Ділана в маленькому хлопчикові, що просто грає те, що відчуває, в дорослому гітаристі, що не вірить ні в що і потім все ж знаходить віру, в зухвалому кіноакторі, в французькому поеті-бунтарі, в відомому співакові і його "зірковому" повсякденні і на кінець в пересічному простакові, що живе як вітер. У кожному з цих образів тліє бунт, протест, який то виражається, то заперечується,  то дозволяється, то пригнічується. Кожен з цих персонажів постійно "біжить", його не можна впіймати, його важко зустріти, перехопити на льоту. І не важливо, від чого він втікає - від розлюченого натовпу, репортерів, сімейних обов`язків чи від себе самого. Кожен з них мов слова, кинуті кимось - ми їх чуємо, ми їх чули, але їх немає, не було і більше не буде. Навіть Ділан, в образі Артюра Рембо, що продовж всього фільму не зрушує з місця і лише говорить важливі речі на загальні теми теж "біжить", адже хід його думок наврядчи можна зловити і повністю осягнути.

Можливо комусь така кіно-історія може здатися занадто заплутаною, але життя в принципі таке. Ми не рухаємось по сценарію "народився - жив - вмер", наше життя це переплетення спогадів, мрій, реальності. Ми завжди знаходимось водночас в трьох часах, в різних ситуаціях, в різних образах. Саме про це даний фільм. Тут немає якихось порад як досягти успіху, як отримати з десяток нагород Греммі, як стати всесвітньо відомим і далі в тому ж дусі. Фільм не вішає ярликів, що важливо для байопіку. Ніякої оцінки, ніякого "виховання глядача". Ніхто не підкреслює того, що вживати наркотики, зраджувати дружині чи вештатись вулицями погано. Ніякого осуду, просто відтворення реальності такою, якою вона й була. І важливіше - образ Ділана абсолютно не ідеалізується, що є цілком "нормальним" для решти кіно-біографій. Так, один з великих нині існуючих музикантів був кожним з шести персонажів і в цьому немає нічого злочинного. Герой будь-якого байопіку - людина, тому німби тут недоречні.

Гріх говорити про фільм "Мене там немає" і на згадати про чудових акторів, що"створили" Боба Ділана таким, яким ми його побачили. Такого іншого міксу талантів годі й пригадати. Тут і король перевтілень Крістіан Бейл, що якнайкраще передав образ людини яка "знаходить себе", і Хіт Леджер, що назавжди запам`ятався нам як актор, що грав на грані себе і свого персонажу. В образі Ділана-дитини ми бачимо чудового Маркуса Карла Франкліна, що передав дух незалежності і нескореної свободи співака. Його Ділан став відправною точкою усієї історії, саме ті дитячі мрії, погляди і ідеали створили того, кого ми бачимо згодом. Ділан-Рембо у виконанні талановитого Бена Уішоу свого роду абстракція, посилання на той період життя, коли музикант бачив себе саме цим молодаком, який залишився незрозумілим для сучасників і геніальним для послідовників. Незрівнянний перфоманс Кейт Бланшет в образі Ділана-зірки просто знезброює. Ніколи раніше жінка так добре не перевтілювалась в чоловічий образ власне зайвий раз доводячи те, що музика, як і мистецтво взагалі, не має статі. Для справжнього майстра, яким безперечно є Кейт, важливе саме мистецтво, здатність перевтілення. Саме завдяки фантастичному перевтіленню і роботі гримерів ми бачимо на екрані Боба Ділана, ми не знаємо, хто така Кейт, ми лише чуємо хлопця з губною гармошкою. Ну і в решті решт ми знайомимось з образом Ділана-аскета, якому все ще не чужий дух протесту. Пересічний житель невеличкого селища початку ХХ століття  у виконанні старого доброго Річарда Гіра дає нам зрозуміти, що сам музикант не належав тому часові, в якому жив. Так, він став голосом покоління, але згодом він висміє його, потім заперечуватиме це, потім знову говоритиме від його імені.

Усі ці ролі, зіграні прекрасними акторами в поєднанні з чудовою роботою постановників та операторів дають нам змогу буквально трактувати назву кінострічки. В фільмі немає Боба Ділана, там є лише шість чоловіків, що живуть у світі що не може чи не хоче прийняти їхню індивідуальність. З чого ми взагалі вирішили, що йдеться саме про цього музиканта, цього співака і поета?

Подивившись цей фільм я зрозуміла дві речі. Перша: ми постійно змінюємось. Те, в що ми вірили і що яро відствоювали вчора може нічого не значити для нас завтра. Можливо саме тому краще нічого не відстоювати, ні від чого не фанатіти, нічого не пропагувати? Завтра будеш сам сміятись із себе. Друга: ми не змінюємось. Ми завжди залишаємось собою, просто люди, наше оточення бачить нас різними. Сьогодні тебе вважають бродячим музикантом, завтра рок-зіркою, поетом, що пише незрозумілі вірші чи просто самітником, що суперечить думці натовпу.

В фільмі важко відшукати "ту саму" біографію, скласти все до купи в вірній хронологічній послідовності. Тут багато роздумів про політику, про питання моралі і відповідальності, про людські взаємовідносини, про музику як мистецтво і музику як засіб пропаганди, але зовсім немає Ділана, принаймні такого, про якого ви читатимете в Вікіпедії. Втім якби мені, як і Бобу Ділану, випала така честь отримати власний байопік за життя я б хотіла, аби він більше скидався на творіння Тодда Хейнса, аніж на шаблонні заготовки якими майорять афіші. "Мене там немає" - чудовий зразок чесного байопіку, в якому є місце протиріччям і немає фальшивій драмі. Драма в фільмі лише справжня - Його дійсно там не було.