Важливі відтінки...

Her

Як далеко ми зайшли в своїй самотності? Саме на це питання хочеться відповісти собі після перегляду фільму "Вона" за оригінальним сценарієм режисера Спайка Джонса. Сумна і зворушлива історія кохання людини і машини насправді лиш ілюстрація недалекого майбутнього людства, в якому ми стали рабами новітніх технологій і власних комплексів. Ми боїмося померти і тому постійно шукаємо шляхи припинення старіння, ми боїмося відповідальності і тому обираємо роботу в офісі, ми боїмося бути покинутими і тому ми почали спілкуватись з машинами. Адже з ними легше - їх можна контролювати. Принаймні нам так здається.

Фільм з однозначно актуальним і свіжим сюжетом міг би бути більш живим і динамічним, якби не був таким штучно-романтичним. Безперечно, це частина цілої задумки - показати контраст між живим і "неживим" спілкуванням, але зрідка картинка здавалась ну надто вже  механічною і комерційною, як дизайн нового смартфону. Затишні кольори, безтурботна музика і якийсь абсурдний, водночас лячно реальний сценарій роблять фільм схожим на недільний ранок, що здавалося б такий легкий і у той же час обтяжливий. Обтяжують саме ті питання, які нам не просто задають, їх пишуть яскравою фарбою на стіні. Чи важлива зовнішність в стосунках і спілкуванні? Що ж таке самотність, як духовна так і фізична? Як довго людина може жити в світі власних ілюзій і чи зможуть вони колись замінити реальність? Коректність створення штучного інтелекту - чи потрібна людині людина? Чому ми так боїмося себе і своєї рельності, що просто шукаємо когось або щось аби уникнути власної компанії? "Вона" претендує на звання "картина-психоаналітик ХХІ століття" але по-суті все куди банальніше. Ейнштейн попереджав нас, а ми не слухали. Оруел писав, а ми не вірили. Джобс створив і ми просто підсіли. Рано чи пізно ми вчитимемось спілкуватися знову, як мільйони років до нашої ери.

Повертаючись до фільму варто відмітити те, що не дивлячись на вилизану, деталізовану картинку всі персонажі, ба навіть та сама операційна система, здаються такими справжніми, такими реальними, ніби люди яких ми знаємо. Хоакіну Феніксу вдалося показати розпач і глибоку самотність персонажа, який намагається сховати це все за сентиментами слів в чужих листах. Його герой, Теодор, переживає кожен з тих листів, кожну історію, про яку пише, але його власне життя схоже на невпевнені кроки зляканої дитини. Він біжить від того, що може стати реальним в світ фантазій, тому що реальність кінечна, а уява немає меж. В сучасному світі все стало таким простим, що ми не здатні приймати відмов і в цьому проблема головного героя. Яскраві і натуральні жіночі образи  відображають усі сторони особистості Тео, так чи інакше змінюють його аби в кінечному результаті він знову став тим, ким був колись, задовго до подій фільму. 

Теплота акторської гри і якась відчуженість від реального світу  пробуджує інтерес накшталт "А що ж буде в кінці?" В кінці буде життя, з усіма його втратами і дарами. Але, повторюсь, це не наукова фантастика, це гірке пророцтво. Людині не потрібна буде людина і це не може не лякати. Ми проситимемо інших людей передати наші почуття - хіба може бути щось страшніше за таку байдужість? Не матиме значення що нормально, а що божевільно, що реально, а що придумане. Ні чорного, ні білого, лише відтінки. Лише вони матимуть значення.