Can't buy me love

My own private Idaho

Деякі фільми просто дивишся, деякі - просто любиш. Без будь-якої причини, без сильного сюжету, вольових персонажів і епічного саундтреку. Я не знаю чому люблю фільм "Мій особистий штат Айдахо" - в ньому багато бруду, невідмитої реальності і фарсу. Але в ньому є і щось світле, наівне, чисте, що здатне подарувати надію на краще в найбільшій, як Вам здається, безвиході. Аби зрозуміти це його варто побачити, а не лише прочитати короткий опис. Судити за обкладинкою грішно.

На відміну від решти фільмів про "нетрадиційне кохання" стрічка Гаса Ван Сента не грузитиме Вас лозунгами накшталт "Любов є любов!", "Всі ми люди!" чи ще щось в тому ж дусі. Історія то й не про гомосексуальність, а про життя вцілому, про любов, дружбу, зраду, глибоку самотність і пошук себе. Фільм варто передивлятись вже з тієї простої причини, що там є Рівер Фенікс, справді один з найталановитіших і найперспективніших акторів кінця ХХ століття. Його персонажеві віриш до останньої секунди фільму і по-справжньому співчуваєш, намагаючись прийняти ту жахливу реальність, в якій йому доводиться жити. Більше всього шокує не уся ця наркотична вакханалія, до якої Вас в принципі можуть "підготувати" більш гучні фільми 90-2000х., а та блаженність і дитяча наївність головного героя. Надто сильно вона контрастує з усім, що його оточує. Ось він дивиться "Сімпсонів" і сміється як дитина, а вже згодом задовольняє якогось чоловіка за гроші. Що ж до іншої зірки фільму, то Кіану Рівз якось надто сильно старався вжитись в образ розбещеного багатія, що знаходить задоволення в проституції. Важко повірити, але Рівз реально переграє. Проте його персонажа й так важко назвати щирим чи справжнім. Намагаючись зрозуміти навіщо йому усе це приходиш до банального пояснення юнацького максималізму, що як і в житті пояснює багато чого. Приємно вражає взаємодія двох акторів, що задала характерний тон фільмові. Другорядні персонажі, як на мене, також вийшли досить таки живими і справжнім, втім не більшими за декорації основної драми. Режисер не намагаться завуалювати жахливу правду вулиць, він кидає ці факти нам в лице, залишаючи глядачеві лише крихту сумнівів. В кожного з них були свої причини, свій вибір і своя дорога з якої вони звернули.

Парадоксально те, що саме кінострічка про хастлерів дає чітке розуміння різниці між сексом і коханням, щирістю і лицемірством, гуманізмом і аморальністю. На дорозі, що зветься життям, доводиться стикатись з різними речами, сприйняття яких залежить від того, куди ми дивимося, тому іноді краще дивитись крізь пальці. В такому розмаїтті контрастів реальностей, соціальних статусів і переконань розумієш, на прикладі головного героя, що найбільшого болю завдає не той, хто володіє твоїм тілом, а той кому належить твоя душа. Якось надто солодко, але як же доречно. Під кінець навіть не знаєш, кого ж жаліти більше - хлопця, що залишився сам на сам зі своїм нерозділеним почуттям і продаючи себе, як і раніше, чи випещеного спадкоємця, чиє повернення не більше аніж черговий протест самому собі. Адже, як то кажуть, любов не купиш.