About Annie?

Історія сумного клоуна

Рецензія до фільму "Енні Хол" Вуді Алена це свого роду критика критики. Важко рецензувати рецензію і намагатися знайти щось в тому, що вже знайдено. Немає сенсу висказувати своє "фе" визнаному шедеврові, котрий дивляться і яким захоплюються, навіть коли його абсолютно не розуміють. Я не стану говорити "фе", але не тому що я лицемірна псевдоінтелектуалка котра боїться, що її назвуть пустою і примітивною. Ми вже давно не в семидесятих - в наш час люди бояться, що хтось довідається що вони читають Шопенгауера і в захваті від Годара. Це жахливо, скажу я Вам! Мені насправді сподобався фільм і насправді сподобалась Енні, хоча фільм то, нажаль, не про неї.

Своєрідний стиль депресивного коміка з нотками снобізму якнайкраще передає і посилює образи Нью Йорку й самих стосунків головних героїв. Важко уявити таку пересічну, типову історію про неї і про нього написану кимось, не Вуді. Іронія, що переходить у сарказм і навіть у невротичний абсурд підкреслює основне, як в книзі, котру читаєш перед сном. Такі не схожі Елві (власне просто Вуді) і Енні (неперевершена Даян Кітон) говорять надто складними фразами про доволі прості і зрозумілі кожному речі: рівність, самовираження, повага, взаєморозуміння. Вцілому картина дарує глядачеві унікальне двояке почуття, по типу кота Шредингера: ти наче і розумієш головних героїів, і розумієш в чому колабс їхніх стосунків, але водночас на практиці не знаєш абсолютно нічого.  Можливо причина в тому, що зійшлися дві повноцінні сформовані особистості, можливо це конфлікт класів і рас, можливо все тому, що для неї стакан завжди наполовину повний, а для нього - пустий, а можливо причина в їх сексуальному житті. У випадку з фільмами Алена важко сказати точно, тому що його роботи - строкаті діалоги, в яких точок зору більше, аніж опонентів. 

Власне сам фільм дуже атмосферний і трагікомічний. Клоун сумний, тому що йому подобається цей смуток. Елві, як типова drama queen, постійно створює проблеми і ситуації, що призводять до цих самих проблем і душевних переживань. І аби не приміряти собі роль психоаналітика Елві я не говоритиму, що все це від якихось дитячих переживань і потрясінь американських гірок. Але як же Енні, чому їй потрібен психоаналітик? Це свого роду підтвердження улюбленого нами кліше про американців і їх психоаналітиків. Між тим, можливо її життя теж не було достаньо гладким і безхмарним, проте вона, на відміну від Елві, не відокремилася інтелектуальними жартами і снобізмом від простакуватого оточення. Енні Хол, на мою думку, найбільш живий і справжній жіночий образ за всю історію кінематографу. І в цьому, безперечно заслуга не лише Вуді Алена, як режисера і сценариста, а в першу чергу самої Даяни Кітон. Завдяки їй Енні отримала свою чарівну посмішку, якою вона зустрічала будь-які незручні ситуації, витончену легковажність і свій дещо незграбний і такий демократичний, як і сама Енні, гардероб. Склалося враження, що якби в фільмі не було Даяни, то його б дивились лише студенти філософського факультету і сам Вуді (не в образу видатному режисерові звичайно ж). Втім фільм втратив би свою ізюминку, цей контраст між ковтком свіжого повітря і запахом старих й затишних книг. 

Так чи інакше цей фільм підійде лише тим, хто непогано розбирається в кінематографі, літературі і людських взаємостосунках. Подивившись його ви скоріше за все зрозумієте, що нічого не знаєте про усе вище перераховане. Якщо без жартів, то це фільм для самокритичних глядачів, в яких, як і в мене, сарказм це стиль спілкування. Режисер буквально вказує нам на усі недосконалості жінок, чоловіків і соціуму вцілому. І не важливо що за рік на календарі - ми завжди шукатимемо собі протилежності, котрі мучитимуть нас, ми знаходитимемо в них якісь погрішності, які любитимемо більше за все, але які залишатимуться погрішностями. Все парадоксально, як та сама фраза про клуб. Ми б не хотіли бути членами клубу, до якого належать такі як ми. І вся трагічність не в тому, що ти не зрозумієш цієї фрази, а в тому, що ти розумієш її, більше того - вона про тебе. В решті решт приходиш до висновку - ти занадто багато знаєш і любиш того, хто такий нереальний, залишаючись таким справжнім. В цьому й заключається історія сумного клоуна, яка така прекрасна, тому що сумна.