Nothing's gonna hurt you, baby

D

Красива і сумна казка про безсмертне кохання - ось що спадає на думку, після перегляду екранізації роману Брема Стокера. І не абиякої, а тієї самої, 1992 року, котру зняв один з кращих режисерів історії кіно  Френсіс Форд Коппола. Майстер подарував нам не лише фільми про справжніх чоловіків, а й таку прекрасну, гріховну і моторошну картину істинного Вікторіанства. 

Ще до того, коли кіноіндустрія остаточно дискредитувала образ вампірів лаком для волосся та блискітками "творіння ночі" справді втілювали страх в тих, хто читав вищезгаданий роман чи дивився стару, як світ, "Симфонію жаху". Саме відчуття глибинного старху і благоговіння перед неземною красою вирізняє фільм Копполи серед решти спроб зобразити історію легендарного графа. І справа не лише в майстерній постановці та монтажі, що вражає  спец.ефектами, яких вдалося досягти, так сказати, "дідовськими методами" магії кіномістецтва, а й в акторській грі, що завдяки організації режисера, була проникнута трагізмом і готичністю літературного твору. Можливо комусь образи втілені акторами здадуться занадто театральними, шаблонними, але в кінці кінців, не нам з Вами судити Гері Олдмана чи Ентоні Хопкінса. Їхні Дракула і Ван Хельсинг стали рівно таким, якими вони моли б бути на межі ХІХ та ХХ століть. Що ж до Олдмана, то як на мене, йому вдалося показати спрвжнього монстра, який колись був людиною і який намагається вхопитись за кохання до Елізабети/Міни як за єдине людське, що в ньому залишилось. Хіба можна вважати монстром того, хто здатен так кохати?

Крім Хопкінса і Олдмана в фільмі є ще на кого подивитись, зокрема ті ж Вайнона Райдер і Кіану Рівз, справжні зірки кіно 90-х. Вони втілили на екрані ті зворушливі почуття героїв, що такі чисті, але земні і банальні водночас. Саме такі шаблонні і типові взаємостосунки між Джонатоном і Міною підсилюють ефект демонічної природи почуттів графа. Фільм в цілому збудовано на констрастах, тінях і світлі, злих і світлих персонажах, житті і смерті, ненависті і коханні. Завдяки цьому, не дивлячись на двогоднний хронометраж, кінострічка дивиться на одному диханні, не втомлюючи око ані моторошними пейзажами, ані вишуканими вбраннями персонажів. Що ж до вбрань, то костюми в фільмі приносять окреме задоволення від переляду і створюють ще більшу атмосферність та камерність, хоча здавалося б, куди вже більше? 

Френсіс Форд Коппола волів зняти свого "Дракулу" в оригінальних локаціях Лондону і Карпатських гір, але не судилося. Марно думати зараз про те, що втратив і чого набув фільм, знятий в осередку штучних пейзажів каліфорнійського павільйону - результат всеодно неперевершений. В оригінальній книзі Стокера Дракула більш злий і огидний, аніж у версії Копполи, але це лише від того, що режисер вирішив зробити його більш людяним, реальним, земним, як і сама стрічка. Звідци ж і еротичні сцени картини, що в дійсності не лихі діяння зла, а втілення хтивих думок людей. В дусі творів Булгакова "Дракула" кидає нам виклик, факт того, що найбільше зло живе всередині людей, а не в мороці ночі. Всі монстри це люди, з волі яких коється зло і саме це зачіпає Вас за живе. Ми вже бачили цей страх і жорстокість в очах персонажів "Хрещеного батька" і "Апокаліпсису сьогодні", але історія кровожерливого графа в решті решт здатна подарувати надію. Nothing's gonna hurt you, baby, nothing's gonna take you from my side...